Синя троянда

Таємничий синій відтінок троянд став еквіватентом  неможливості. Досягнути неможливого - так тлумачилася синя троянда у вікторіанську епоху. Відбувалося це тоді, коли мова квітів вважалася дуже популярною. Деякі письменники у своїх творах зображували знаходження блакитної троянди, як набуття мети життя

«Блакитна троянда» – саме так незвично і, погодьтеся, не зовсім природно, а швидше надумано та з фантастичним відтінком назвала Леся Українка свій перший драматичний твір, який вилився на папері у психологічну драму.




так, ніжні і чутливі слова Лесині надихнули мене на цю крихітку вишивку.. саше- наповнені пахучими суховцітами, натуральні тканини- бавовна, льон , дерев'яні гудзички- ось вийшло таке тріо саше, з вишитою бірочкою

Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.

Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.
Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.
Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни... 
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? 
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? 
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою. 
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже... 
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! 
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди. 

7.ХІ 1900
Леся Українка