суботу, 19 липня 2014 р.

Вишивання, як порятунок

багато  читаю зараз своїх колег - вишивальниць... що тепер , в ці надважкі часи  вони не можуть вишивати.. немає настрою, натхненя.. не береться голка -і все..я їх розумію. Пам"ятаю 20-ті числа лютого 2014... коли сльози не сходили з очей.. тоді ми в групі вишивали сумісник конвалія, біскорню від Фабі...
в цій ніжній і безтурботній вишивці акумульовано стільки болю....,що  я  її нікому  не віддам чи подарую.. здається , в ній вся Небесна Сотня.. Але помітила за собою- навіть в такі хвилини я МОЖУ вишивати, я МУШУ вишивати... під ниточками, під хрестиками на льоні я ніби ховаю свій боль, страх.. переживання..  заходжу в інший світ, де немає того жаху, що відбувається у нас, на сході.І мені здається, чим більше ми створимо краси, тим легше буде боротися нашим героям, бо в кожному хрестику- думка про нашу щасливу країну. І хай буде так. Слава Україні!!!


5 коментарів :

  1. Оля, вишивай, обов'язково вишивай, і показуй красу, і, головне, не мовчи про свій біль!!!

    ВідповістиВидалити
  2. Я зараз сижу вишиваю котика-парашутиста у захисній зелено-коричневій формі, а парашут навпаки яскравий...

    ВідповістиВидалити
  3. І я так само, не можу не вишивати. Коли мені погано, коли боляче, реву і вишиваю, сльози заважають - витираю їх і продовжую. Для мене це спасіння. Звісно натхнення зараз не те, але треба вірити у краще, ми все переборемо, наша країна буде вільна і красива, бо вона найкраща в світі. І люди найкращі, хай нам усім світить сонце, хай прийде мир. Навіть важко уявити скільки ми краси на радощах створимо)

    ВідповістиВидалити
  4. Олю, просто дякую за цей пост. Розділяю кожне твоє слово.

    ВідповістиВидалити